Гурткова робота

                                      «Село над Серетом»

                                              Підготував:

                                                   керівник гуртка «Джура»

                                                   Крамар Н.В.

                                                   комунального закладу

                                                   Острівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

                          Зміст

1.Анкета .

2.Вступ.

3.Сучасний стан.

4.Значні для села історичні події.

5.Видатні постаті села .

6.Список використаної літератури .

1.Анкета:

с . Острів Тернопільського району Тернопільської області

Комунальний заклад Острівська ЗОШ  І-ІІІ ступенів

Гурток “Джура”

Керівник гуртка Крамар Надія Володимирівна

Тел. 29-10-38

Учасники групи:

1.    Антків Оксана Володимирівна

2.    Байдак Олег Ярославович

3.    Богак  Іванна Мирославівна

4.    Волинська  Анастасія Володимирівна

5.    Гладиборода Юрій Віталійович

6.    Дацко  Ірина Михайлівна

7.    Іванюта Оксана Сергіївна

8.    Кобель Устим Іванович

9.    Наворинський Олег Миколайович

10.Назвальський Вадим Богданович

11. Працінь Юрій Андрійович

12. Романюк Петро Михайлович

13. Шулька Тарас Степанович

14. Якубішин Дмитро Володимирович

15. Яницька Ярина Юріївна

                                              

  2.                                            Вступ.

   За декілька кілометрів на південь від Тернополя вниз по річці Серет , в петлі русла, розташоване с. Острів, яке адміністративно  входить до Тернопільського району , Тернопільської області . Свою назву село дістало від початкового положення села на острові  .

З часом населення почало селитися на лівому нижчому березі ріки і вийшло за межі острова ,але назва збереглася до цього часу.

Сучасне село Острів засноване на початку XVI століття.

В часи панування панської Польщі  село входило до Буцнівського староста і було власністю панів Коритовських . В середині XIХ ст. нащадок Коритовських Марія вийшла заміж за графа Баворовського  , якому у спадок перейшло с . Острів.

В 1895 році  через село було побудовано залізницю Тернопіль –Бережани .

Після першої світової війни  в Острові була проведена парцеляція . В зв’язку  з чим Баворський і його сім’я змушені були переїхати і оселитися в Скоморохах.

Коли в 1920 році прийшла Червона Армія в село тоді було створено  Ревком і спеціальну комісію по наділенням землі селянам . Восени  цього ж року територію Тернопільщини знову захопили поляки , які  відібрали наділені землі в селян , а членів земельної комісії заарештували .

В вересні 1939 року на західноукраїнські землі  вступає Червона Армія, яка зразу  розпочинає радянізацію захоплених територій .

В липні 1941 року  с. Острів  було окуповано німецькими загарбниками.

У березні 1944 року в селі було відновлено радянську  владу , яка існувала до початку 90-х років.

В 1991 році с. Острів здобуло незалежність .

                                  3. Сучасний стан.

Перша документальна згадка про с . Острів датується 1570 роком.

Острів має велику кількість історичних  пам’яток .

До них належать : пам’ятник про знесення панщини ; пам’ятник героїчно загиблим воїнам Червоно Армії ; у 1995 р було створено могилу пресв’ячену  пам’яті Січових Стрільців .

В с . Острів побудовано церкву св. Михайла , яка зазнала пожежі і була відреставрована , також в селі було відкрито меморіальну дошку на честь пям’яті  професора Мирона  Кордуби . Авторами цієї  меморіальної дошки є  скульптори : Д. Пшин’як , О. Маляр , Я. Любий.

В Острівській школі ЗОШ  І-ІІІ ступенів знаходиться музей поета і письменника В.І. Ярмуша .

В селі Острів знаходиться також промислові об’єкти , це – цегельний завод , паркетний і дзеркальний цехи , ковбасний цех . Діють на території села сільськогосподарське фермерське господарство та орендаторське  господарство .

Відомі історичні факти ,що мали місце в історії села.

                        Острів 

На крила рад би я злетіти

У те село над Серетом ,

Де  Бог казав мені служити ,

Ще молодим мені священиком

Село обведене рікою

Мов півострів ,із трьох боків,

Розбудувалось над водою ,

Так і назвалося : Острів.

Поглянуть любо ,як рядами

Хати розклались тут і там ,

А на узгір’ю між соснами ,красується Господній храм.      о . І. Заверуха

 4 .Значні для села історичні події.

Село Острів лежить над Серетом ,який робить тут закрут на північ , а потім повертає на південь . У цьому закруті лежить Острів , оточений з трьох сторін рікою , і лише з півдня є поле . На сході закрутом є с. Березовиця Велика , а з другого боку , з заходу і півдня лежить с. Буцнів . залізничний шлях з Березовиці  проходить через терен Острова глибоким перекопом , а відтак на заході високим камінним мостом над Серетом , що пливе у цьому місці глибоким яром . Тут між Островом і Буцневою є ще другий невисокий дерев’яний міст для возів .

Село Острів під час повстання Хмельницького стануло по його боці і відтак зазнало переслідувань поляків .

Старі люди переказували , що на полях званих «Гиновах» виорювали часом попіл , кухонний посуд і рештки   сільськогосподарського знаряддя . Можливо , що початкова оселя була зруйнована , бо 2 км на південь таборували татари і від цього пішла нова частина острівських піль «Караманда» , тобто чорний кінь .

З деяких документів виходить , що  село було відоме в XIV століття. Постало воно з так званого «містечка» , що було старше від Тернополя і лежало там , де річище Серета  заломлюється з півночі на південь . З південного боку був Перекоп , мабуть для води до млина.

В  містечку була дерев’яна  церква  і цвинтар , а сільські хати висувались й на південь поза Перекоп . З початку ХІХ століття пожежа , понесена вітром , знищила всі будинки , включно з церквою , з якої вдалося врятувати тільки образ  Матері божої . У першій половині ХІХ століття парохами були : о. Ігнатій  Жолкевич (1822) і о . Франц Веклі (1821) .

У тому часі граф  Бавороський ,  власник Острова й багатьох інших сіл , вибрав собі якраз  Острів на осідок  і почав будувати палац , заводити городи з  водограями , клумбами , квітниками , 2-моргову саджаву  з острівцями і містками . До своїх городів включав багато землі із спаленої оселі . Цвинтар перенесено 2 км . На південь так , що камеї з гробівців старого цвинтара з XVII  століття можна  було стрінути  на новім цвинтарі . Це місце називали «Валки» від валки возів , які за панщини збиралися там  , поки панські гайдуки назначували їм місце праці . На розі цвинтаря Баворський побудував капличку у виді малої церковці з льохами – гробівцями .  Він дозволив селу вживати капличку аж до часу , поки люди побудують нову церкву.

Площу під церкву вибрали гарну в південній частині села .За роботою наглядав парох о . Іван Любович , який душпастирював у селі 62 роки , а помер, маючи 87 літ,  і був похований у гробівці біля каплички  Баворовського . Церкву гарно розмальовано : царські врата , образ патрона арх.. Михаїла з мечем у руці і сцени життя святих . Ці малюнки виконав визнаний митець – маляр Корнило Устинович . Образ Матері  Божої  з погорілої церкви приміщено  в північнім крилі церкви , а головний престіл із східного боку  , згідно із звичаєм . Будову закінчено у 1880-их роках.

Старенький о. Любович мав своїх сотрудників : о. Кордубу і о. Чубатого . По смерті о . Любович парохами були о. Лопатинський і о. Іван Заверуха , який перебував у селі в час Першої світової війни й  заприсягнув селян не пити  горілки . Короткий час пастирював  о. Плакида, а від 1921 р. о . Василь Глуховецький , що залишився серед свого стада і вірний своєму  обрядові аж до кінця життя .

Перед Першою світовою війною в селі були два громадянські доми . В одній була читальня  Просвіти , а у другій крамниця  . Війт не погребував канцелярії , бо пересиджував у корчмі і печатку мав завжди зі собою за халявою.   Крім двох корчмів у селі було ще 10 жидівських родин , що мали свої крамнички  , купували худобу , збіжжя , яйця , прядиво . П’ять свідоміших  господарів склали по 200 корун купили в жида корчму і заснували кооперативу  до читальні купили інструменти для оркестри  і заснували товариство Сокіл , що брав участь у сокольськім з’їзді  в Тернополі .

Спочатку війни 1914 р. російські війська спалили село згоріли тоді громадянські доми , палац  Баворовського , дуже пошкоджено церкву , знищено каплицю  на цвинтарі й зруйновано гробівець о. Любовича . Були великі людські жертви на фронтах і  в селі . З часів української державності кількох хлопців з села брали участь у листопаді 1918 року в бою з поляками під Микулинцями  і боях під Львовом .

По війні почали відбудовувати  спалені будинки і відновлювати  і налагоджувати  працю кооперативи і культурно – освітні установи , а на місці корчми побудовано великий поверховий  дім  де примістилася кооператива , читальня і інші установи де була простора земля із сценою . Корчми і лихварів не стало на селі  .

При читальні організувались театральний гурток , оркестер  і хор ,  що взяв перше місце на крайовому конкурсі сільських хорів у Львові 1943 р. Добре розвивались товариство Сокіл і Луг до часу , коли польська влада їх розв’язала. Союз Українок провадив курси порадами , поліпшував спосіб раціонального господарювання .  Під його впливом приблизно половина господарств почала  вирощувати цукровий буряк та мала уділи в цукроварні ,а це давало добрі прибутки .

У 1935 році почали відновлювати ушкоджену у війні церкву . Побудовану головну баню відновлено стіни , відреставровано мальовання і образи .

Здавна у великих почестях була статуя Матері Божої в західній частині села , поблизу джерела . В посушливі літа приходили сюди процесії з Острова і Буцневи просити дощу для околиці  . Цю статую зруйнували більшовики в 1944 році .

У селі була   чотириклясова  школа  . Дехто з учнів продовжував науку у Тернопільській гімназії , а були й такі , що закінчили  університетську освіту (о. Манишівський , Кріса – учитель гімназії в Чорткові  , Антків – учитель на Скаладщині  , Дзюбановський – директор цукроварні «Поділля» та інші).

Острів був майже чистим українським селом . Українці працювали головному на ріллі , зимовому сезоні в цукроварні , а також у цигельні і крейдіені , яку побудував інженер Надольський .

 Михайло Лісевич . Степанія Ракуш.

1966р. – утворення Тернопільського району (с. Острів ввійшов межі Тернопільського району).

1969р . – газифікація  села .

1969р. – відкриття асфальтного заводу.

1973р. – водопостачання села .

1976р. – відкриття Ветсан заводу .

1981р. – створення в с . Острів господарства імені Ф. Енгельса.

1982р. – відкриття дзеркального цеху.

1982р. – відкриття Тернопільського м’ясокомбінату .

1985р. – відкриття пам’ятника героям Великої Вітчизняної війни .

1986р. – побудова адміністративного будинку .

1991р. – відкриття дитячого садочку  «Дзвіночок».

1991р. – реставрація географічної пам’ятки біля святого джерела.

1992р. – присвоєння хору «Журавка» звання народного .

1993р. – відкриття новозбудованої школи .

1993р. – відкриття автошколи.

1993р. – відкриття музичної школи.

1994р. – відкриття медпункту.

1994р. – відкриття відділення  зв’язку .

1996р. – закладено камін  на будівництво храму Святої Софії.

2001р. – відкриття перехідного мосту біля церкви .

2002р. – розпаювання колгоспної землі , утворення фермерських господарств.

 Спогади Йосафата Куриласа

  -  Не пам’ятаю , якому році вперше знищили ту маленьку святиню для нас, греко-католиків . Але до 1939 року , часу першої окупації совітами фігурка ще стояла . Часто туди ходили , церковні процесії з Острова і Буцнева , особливо коли була посуха . Віруючі ходили вимолювати у Господа Бога дощів на наші поля .

Па’мятаю , весна 1938 року була дуже спекотлива, у травні все сохло . Після маївки у вечері , церковна процесія з хоругвами та образами пішла до фігурки . Горіли свічки , у нічне небо злітали щирі молитви . У душі кожного западали слова церковної пісні : «Пресвятая Богородице , спаси нас …»

Бог  почув щирі молитви людей . Через деякий час зарясніли дощі , земля звеселіла . Це було ще одним чедом «Святої  Острівської водиці».

Спогади Манишівської Марії Володимирівни .

Народилася 1940 року . Після війни жила біля залізної дороги у господарів Станіславчуків . Ночами ми чули нелюдські ридання людей , котрих вивозили  на  Сибір . Їх везли в так званих «вагонах – телятниках»  в нелюдських умовах на стоячи . Через шпари між дошками вагону вони викидали записки , в яких  повідомляли про себе , звідки вони . Зранку ми збирали ті записки і читали їх .

Пам’ятаю як в народному домі судили громадським судом «злодіїв» народної власності  . Серед них Волинець Теклю , матір чотирьох дітей – інвалідів . Вона збирала колоски після обмолоту на полі . За те їй дали кілька років тюрми . Таких випадків було дуже багато . Радяньська влада хотіла знищити український народ український дух , але лунала в Острові україньська  пісня , а в народному домі показували виставу  Шевченка.

          5. Видатні постаті села.

Село Острів може пишатися своїми земляками , які залишили помітний слід в історії нашого краю – це М. Кордуба та В. Ярмуш.

2 березня 1876 року в селі Острів народився Мирон Кордуба – історик , етнограф , публіцист . Кордуба  наполегливо вивчав розвиток української і європейської історіографії .

Після закінчення Львівської академічної гімназії був прийнятий на факультет філософії Львівського університету . Щасливий збіг обставин : в 1894 році у Львів прибуває Михайло Грушевський , він очолює новостворений факультет історії України . Кордуба мав щастя бути свідком нової ери українській історіографії , що знаменувалась роботою у Льовові М . Грушевського .

В  1895 – 96 р .р. Кордуба навчається у Відні ,що був тоді відомим центром  вивчення  світової історії , особливо галузі дипломатичних відносин . Там він мав  можливість працювати з такими світовими вченими Макс Бідінгер , Енгельберт  Мільбахер , Освальд Редліх . Під керівництвом Макса Бідінгера  , спеціаліста середньовічної Австрійської історії , Кордуба написав дисертацію на тему «Історія і відносини в Галицькому князівстві ХІІІ ст.»

18 квітня 1898 рік М. Кордуба одержав у Віденському Університеті звання доктора філософії . 7 жовтня  1897 року його обрано президентом відомого академічного товариства «Січ» , яке відіграло  важливу роль в розвитку історії Західної України. 

Від червня 1898 року до жовтня 1900 року  М . Кордуба працював у Віденській Універсальній бібліотеці в той час він здійснив багато досліджень у Віденському державному архіві . В кінці 1900року М . Кордуба покидає відень посиляється в Чернівцях .

В 1903 році М . Кордубу вибрали повноправним членом Наукового товариства ім.  Т. Шевченка у Львові , М . Грушевський що очолював в той час товариство високо оцінив талант молодого колеги , направив М. Кордубу  вивчати архіви Москви  , Бухаресту .

Після проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 року М. Кордуба став членом Буковинської делегації Крайового   комітету Західно – Українського посольства у Відні і одним з ведучих редакторів « Республіки» - офіційного  урядового органу ЗУНР.

В 1920 році йому було присвоєно звання почесного професора Українсь- кого університету державного університету в Камянці Подільському .

В 1928 році М. Кордуба представляв історико філософську секцію НТШ в Києві на ювілеї академіка М. Грушевського . У вересні 1937 року він став професором історії України в Варшавському університеті .

В Варшаві М. Кордуба був до 1940 року . Коли німці закрили університет покинув Варшаву з цілю повернутися до Львова . Від 1944 року до смерті був професором і головою історичного відділу північних та західних слов’ян Львівського університету .

Перші наукові праці М. Кордуби охоплювали 3 основні теми : історія Галичини , історія Західно – слов’янської  держави , українські писанки .

Значна частина наукових робіт М . Кордуби присвячена біографіям . Ціла серія його статей про українських наукових діячів поміщена в Польському біографічному словнику . Підчас роботи на кафедрі української історії Варшавського університету вивчав рані історичні періоди . Зайнявши посаду професора  Варшавського університету він використав зібрані матеріали як основу для біографії історії України . 

М . Кордуба займає значне місце і як публіцист його роботи дуже багатогранні . Він починав як кореспондент . Що давав  репортажі з Відня і з Москви  . Пізніше він став головним оглядачем новин з Буковини для Галицької газети .

Як учений і діяч М. Кордуба – свідок , що у нас була багата історія і багата історична наука.

Василь Ількович Ярмуш народився 15 вересня 1940 року в с. Острів на Тернопільщині , в селянській родині . Коли хлопцеві  виповнилося дев’ять років – помер батько . Осиротіли залишилися і троє сестер . Весь тягар домашніх турбот ліг на плечі матері.

Після Острівської семінарії продовжує навчання у Тернопільській СШ №8. Після закінчення школи працював у колгоспі комбайнером , згодом помічником машиніста ескалатора в Тернопільському кар’єроуправлінні . В 1959 році його призивають до військової служби в Заполяр’ї.

Того ж року він і двоє товаришів по службі попали в пургу , заблукали і згодом опинилися на крижині у Баренцевому морі . На пошуки відправився вертоліт  . Знайшли їх вже обмерзлих , напівживих . Далі – госпіталь . Боротьба за життя …

Його демобілізують за станом здоров’я . В дома на Василя знову чекав госпіталь …

Є підстави гадати , що Ярмуша , перші поезії якого вже  були пройняті нескореним  духом і синівською любов’ю до свого стражденного народу , відправили служити на «Північ дику» , аби в суворих умовах служби зламати гординю поета .

Коли стає легше – працює робітником на цукровому заводі , де сирість і важка праця знову погіршують його стан . Підлікувавшись , Василь влаштувався на роботу завідуючим клубом у рідному селі і вступив на заочне відділення  факультету журналістики Львівського університету .

Створює району літературну студію «Розмай» . Першу поетичну збірку В. Ярмуша – «Казка про тебе» - видало львівське видавництво «Каменяр» у 1972 році , підготував до друку другу збірку  - «Граніт і полум’я» , яку прийняв «Радянський письменник» (побачила світ уже після смерті поета у 1977 рік).

У рідному Острові Василь стає шанованим і як театральний режисер – аматор . Вистави , які він ставить на сільській сцені , мали величезний успіх у глядача . 

Василь Ярмуш в останні роки життя плідно працює в царині прози і драматургії . Написав драматичну поему «Соломія Крушельницька» , п’єсу «Олесина любов» , чи мало новел гуморесок , повістей , нарисів , які досьгодні невідомі широкому загалові , бо ніде не упобліковані .

Пристрасні сповнені патріотичною любов’ю до рідного народу , літературні твори Ярмуша привернули «пильну увагу» тодішніх церберів з КДБ, куди його запрошують для делікатних бесід . За свідченням сестри поета в архівах цього відомства зберігаються окремі рукописи письменника , які були в нього вилучені .

Прихильники Василевого  таланту з любов’ю називали його тернопільським Франком – за всі ті , споріднені з Каменяревими , риси характеру .

Недуга прогресувала , але він продовжував працювати . В останні роки  переважно у лікарняних палатах . У вересні 1976 року поета не стало . Залишилися вдома на робочому столі  недочитані книги і недописані рукописи.  Залишилися вдома усамітнена молода дружина з малими дітьми : донечкою Мирославою і синком Тарасом .

Пішов поет у вічність , щоб стати безсмертною піснею свого народу.        

У вересні вродився я на світ ,

Напоєний щедротами земними ,

Дзвінкими мріями , думками вогняними

За всіх за все,

За прикрощі століть !

У вересні я вгледів сонця зблиск ,

Що пробивалось із провалля тучі…

І тому восени

Я так душею мучусь ,

Тамую в серці

Розпачливий крик …

В. Ярмуш